exec_SELECTquery
caller TYPO3\CMS\Core\Database\DatabaseConnection::exec_SELECTquery
ERROR Table 'ssjkdb.cf_cache_pages' doesn't exist
lastBuiltQuery SELECT content FROM cf_cache_pages WHERE identifier = '5d7fb7b71814dece29f998c1169e34f5' AND cf_cache_pages.expires >= 1634486719 LIMIT 1
debug_backtrace require(_src-6.2.31/typo3/sysext/cms/tslib/index_ts.php),_src-6.2.31/index.php#28 // TYPO3\CMS\Frontend\Controller\TypoScriptFrontendController->getFromCache#169 // TYPO3\CMS\Frontend\Controller\TypoScriptFrontendController->getFromCache_queryRow#2410 // TYPO3\CMS\Core\Cache\Frontend\VariableFrontend->get#2474 // TYPO3\CMS\Core\Cache\Backend\Typo3DatabaseBackend->get#95 // TYPO3\CMS\Core\Database\DatabaseConnection->exec_SELECTgetSingleRow#177 // TYPO3\CMS\Core\Database\DatabaseConnection->exec_SELECTquery#406 // TYPO3\CMS\Core\Database\DatabaseConnection->debug#305
exec_SELECTquery
caller TYPO3\CMS\Core\Database\DatabaseConnection::exec_SELECTquery
ERROR Table 'ssjkdb.cf_cache_pages' doesn't exist
lastBuiltQuery SELECT content FROM cf_cache_pages WHERE identifier = '5d7fb7b71814dece29f998c1169e34f5' AND cf_cache_pages.expires >= 1634486719 LIMIT 1
debug_backtrace require(_src-6.2.31/typo3/sysext/cms/tslib/index_ts.php),_src-6.2.31/index.php#28 // TYPO3\CMS\Frontend\Controller\TypoScriptFrontendController->getFromCache#169 // TYPO3\CMS\Frontend\Controller\TypoScriptFrontendController->getFromCache_queryRow#2410 // TYPO3\CMS\Core\Cache\Frontend\VariableFrontend->get#2474 // TYPO3\CMS\Core\Cache\Backend\Typo3DatabaseBackend->get#95 // TYPO3\CMS\Core\Database\DatabaseConnection->exec_SELECTgetSingleRow#177 // TYPO3\CMS\Core\Database\DatabaseConnection->debug#408
exec_DELETEquery
caller TYPO3\CMS\Core\Database\DatabaseConnection::exec_DELETEquery
ERROR Table 'ssjkdb.cf_cache_pages' doesn't exist
lastBuiltQuery DELETE FROM cf_cache_pages WHERE identifier = '5d7fb7b71814dece29f998c1169e34f5'
debug_backtrace require(_src-6.2.31/typo3/sysext/cms/tslib/index_ts.php),_src-6.2.31/index.php#28 // TYPO3\CMS\Frontend\Controller\TypoScriptFrontendController->generatePage_postProcessing#216 // TYPO3\CMS\Frontend\Controller\TypoScriptFrontendController->realPageCacheContent#3603 // TYPO3\CMS\Frontend\Controller\TypoScriptFrontendController->setPageCacheContent#3345 // TYPO3\CMS\Core\Cache\Frontend\VariableFrontend->set#3392 // TYPO3\CMS\Core\Cache\Backend\Typo3DatabaseBackend->set#79 // TYPO3\CMS\Core\Cache\Backend\Typo3DatabaseBackend->remove#140 // TYPO3\CMS\Core\Database\DatabaseConnection->exec_DELETEquery#220 // TYPO3\CMS\Core\Database\DatabaseConnection->debug#280
exec_INSERTquery
caller TYPO3\CMS\Core\Database\DatabaseConnection::exec_INSERTquery
ERROR Table 'ssjkdb.cf_cache_pages' doesn't exist
lastBuiltQuery
debug_backtrace require(_src-6.2.31/typo3/sysext/cms/tslib/index_ts.php),_src-6.2.31/index.php#28 // TYPO3\CMS\Frontend\Controller\TypoScriptFrontendController->generatePage_postProcessing#216 // TYPO3\CMS\Frontend\Controller\TypoScriptFrontendController->realPageCacheContent#3603 // TYPO3\CMS\Frontend\Controller\TypoScriptFrontendController->setPageCacheContent#3345 // TYPO3\CMS\Core\Cache\Frontend\VariableFrontend->set#3392 // TYPO3\CMS\Core\Cache\Backend\Typo3DatabaseBackend->set#79 // TYPO3\CMS\Core\Database\DatabaseConnection->exec_INSERTquery#148 // TYPO3\CMS\Core\Database\DatabaseConnection->debug#218
Той чорний ранок  - Унійна традиція Української Греко-Католицької Церкви

Боже, послухай благання

Боже, послухай благання,
Нищить недоля наш край.
В єдності сила народу,
Боже, нам єдність подай.

Боже, здійми з нас кайдани,
Не дай загинуть в ярмі,
Волю зішли Україні,
Щастя і долю дай їй.

О, святий наш, Йосафате
Враз з нами Бога моли,
Щоб волю дав Україні,
Щоб завитав день свободи.

Той чорний ранок

Головуючий відкрив засідання, ознайомив склад суду (із семи чоловік) з моїм обвинуваченням. Виступив прокурор, який просив дати мені 25 років позбавлення волі. Я не зреагувала на це, бо певна була, що інакше не може бути. Адвокат — цивільний, батько найняв його захищати мене, просив пом'якшити міру покарання, засудити мене на десять років трудової колонії. До речі, таких трудових колоній в Союзі не існувало для політичних в'язнів, були колонії для злодіїв, ґвалтівників та для інших небезпечних злочинців, але не для політичних, хоч і неповнолітніх. Я це добре знала і майже не слухала, що верзе мій адвокат. Подумки молилася. Я ніби бачила, як мої молитви піднімаються високо до неба, пробивають грубі мури ворожої тюрми. Склад суду вийшов у дорадчу кімнату. Я замислилась одна в залі з наглядачем. За декілька хвилин вони повернулись, і секретар суду оголосив:

"Встать, суд идет!"

Головуючий зачитує: "Именем Украинской Советской Социалистической Республики, решением воєнного трибунала войск МВД Дрогобьгчской области Комарницкая Стефания Владимировна осуждена к 25 годам лишения свободьі с отбьіванием мерьі наказания в лагерях строгого режима с конфискацией ее части имущества. Обжалованию не подлежит. Уведите ее". (Відповідно до ст.54-1 "а" 54-11).

Так військовий трибунал визначив мені жити в невідомих краях Сибіру 25 років. З тюрмою треба прощатися:

Тюрма, тюрма,
Тюрма велика і страшна,
А я тюрми вже не боюся,
В тюрмі пройшло моє життя.

В тюрмі є кашка із водою
Та ще параша у куті,
Все тут знаходиться зі мною,
Все, що потрібно тут мені.

Що десять днів до бані водять,
А одяг парять, аж горить,
А обиск роблять аж догола,
Що нам аж встид про це сказать.

Закінчилися мої передсудові митарства. Доставили мене до камери № 9 (після оголошення вироку). Там я зустріла багатьох жінок, засуджених раніше. Через декілька днів наказали нам пакуватися з речами — це означає відправка з Дрогобицької тюрми. Мене і ще декількох жінок викликають з речами на "етап"...

Везли нас "чорним вороном" до Львова на пересильний пункт. Кожен думав: куди повезуть нас далі? Доходили чутки, що існують табори виключно для політичних в'язнів, чому ми дуже раділи. Були й чутки, що політичних в'язнів утримують разом з так званими "битовиками", тобто з в'язнями, які відбувають покарання за розбій, крадіжки і т.ін. Такого сусідства ми дуже боялися. Але вночі привезли нас до Львівської пересильної тюрми на Замарстинові. Тут я зустріла свою знайому по Дрогобицькій тюрмі Диміцьку Анну зі Сколівського району, із села Верхнє Синьовидне. Після відповідної обробки, лазні, пропарки одягу нас із Диміцькою поселили в камері між "битовиками". Ми одразу зрозуміли, куди потрапили. На двоярусних нарах сиділи  жінки, старші і молоді, з яскраво намальованими губами, які висловлювалися нецензурно. Нас охопив жах. Посипались запитання: на скільки і за що ми засуджені? Ми пояснювали, що засуджені за нестачу, працювали в магазині. Назвали малі терміни ув'язнення. Тоді нас познайомили зі старостою камери і зарахували до своїх. Аж раптом двері камери відчинив наглядач і запитав: "Комарницкая, Дьімицкая здесь?" Ми кинулися до наглядача, як до свого рятівника. Сталася помилка, і тому ми потрапили до "битовиків". Коли ми назвали статті 54-1 "а" 54-11, на підставі яких були засуджені, та термін 25 років, почулася страшна лайка: "Ах, зто же бандеровки,  растудьі  их, мьі с вами еще встретимся, прикончим вас!" Наглядач, повів нас до своїх, тобто до політичних в'язнів, ми були цьому безмежно раді. На Замарстинівській, у пересильній тюрмі, пробули ми до квітня 1951 року. Скільки там томилось народу, людей різних національностей!

Але ми були раді, що закінчилися наші допити, побої. У квітні я разом із сотнями в'язнів виїхала на етап. Куди везуть — невідомо. Нарешті привезли нас у Москву, в тюрму на Красній Пресні. Сила-силенна люду, опухлого, замордованого. Розмістили нас по камерах, де були двоярусні нари. Духота, сморід, голод... Так минув увесь травень. Нічого ми не бачили, тільки небо, і то в час, як нас виводили на прогулянку. Особливо страшно було вночі: цілу ніч на подвір'ї тюрми ревіли мотори — для того, аби не було чути людських зойків. Інколи чути було притихлий спів — люди самі себе втішали, виливали свою тугу в піснях, які самі складали:

Поїдеш в далекі табори,
І важко там буде тобі,
Згадаєш дні горя-недолі,
Як, може, вернеш до рідні.

Люди пухли з голоду, мріяли не те що про якусь там кращу їжу, а лише про те, щоб хоч напитися вдосталь чистої водиці. Так зустріла нас зореносна Москва своєю кровожадною тюрмою, що на Красній Пресні.

В перших числах червня 1951 р. уночі сотні політв'язнів погнали до залізниці, де на нас чекали вагони-телятники. Це вже була відправка в далекий етап. Вагони-телятники були заповнені невільниками-каторжниками, жертвами комуністичної системи. Нас повантажили по 60 чоловік в один вагон. Чистісінька душогубка. На серці гірко-гірко. Куди нас везуть? За що нас покарано і чи суджено нам повернутися колись на рідну землю, в рідні вічнозелені Карпати, адже 25 років треба відбути десь у глухому Сибіру... Проте десь глибоко в душі жевріє надія: от виживемо, повернемось на рідну Україну. Добра  цьоця  Мутенко з Миколаївщини розраджує мене: "Не журись, дитинко, ти дуже ще молоденька, ти все переживеш. Повернешся в свої рідні Карпати — згадай мене, бо я певно вже не повернусь". їй було понад 60 років.

Зачинили вагони, довго вовтузилися біля них, поки тепловоз нарешті рушив.

Жінки розпочали розмову. Були вони з Прибалтики, а також польки, чешки, грузинки, а найбільше — українок. Розговорилися. Тут же хтось тихенько почав наспівувати пісню:

Зів'яли квіти. Відцвіли,
Зморожені вітрами,
Як посіпаки нас везли,
Знущаючись над нами.

Ой знаю, знаю я той час,
Ти плакала за мною,
І на прощання раз у раз
Махала хустиною.

Знайшли кати для нас тюрму,
Тут мусим вікувати,
Чужий тут край, скрізь вороги,
Душа рветься з-за гратів.

Ой не радійте, вороги,
Наш дух усіх вас скрутить,
Нас не зламали кайдани,
Вкраїну ми здобудем.

І голос помсти розірвуть
Заковані в кайдани,
І діло помсти розпочнуть
Бандерівці-соколи.

А там у лісі, у яру
Зійшлися партизани,
Щоби за волю Вкраїни
Боротись з москалями.

(Приспів)
Бо вже зійшла ясна зоря
Над нашими братами,
І розпочався бій святий
З московськими катами.

 

Всі жінки-українки співали, а інші або підспівували, або уважно слухали. Коли спів закінчився, всі нам аплодували. Стало тепліше на душі. Потім почали розв'язувати вузлики зі своїми харчами. Розламали хліб, який видали нам в дорогу, та рибу—тюльку, неприємний запах, якої роздався по цілому вагоні. Час від часу наші вагони відчіпляли від тепловоза та заганяли в тупик, де довго доводилося простоювати. Крізь шпарки віконечок "телятника" було видно сонечко, зелені дерева та травичку. Туга краяла серце. Згадувала рідну школу, товаришок, взагалі дружний наш дев'ятий клас. Напевно, зараз ідуть екзамени. Так захотілося до всіх, до класу, додому до мами.

Згадалися слова вірша:

Розкішні тополі на волі
Край степу стоять за селом —
Пригадують юність у школі
І лавку мою під вікном.

Давно це було, но і досі
Ворушиться спомин, мов дим.
Той голос шкільний стоголосий
Ніколи не стане чужим.

Порушує тишу гуркіт, стукіт дерев'яних довбень, якими червонопогонники вистукують по вагонах, переганяючи людей з одного кутка в інший для перерахунку.

О Боже Милосердний, чи буде колись кінець цим знущанням?! Цілий місяць нас доставляли в Мордовію. Люди пухли, хворіли, ніхто не звертав на нас уваги. Хіба що молитва до Бога обнадіювала, що все ж таки настане кінець народним стражданням. Разом з нами їхала монахиня з Мукачевого Закарпатської області, яка вголос молилася і ми всі разом з нею, склавши руки в молитві, просили Господа  Бога рятувати нас. Доставили нас на станцію Потьма Мордовської АРСР і помістили в пересильну тюрму, де утримували місяць. Частину вагонів із в'язнями відправили далі, десь за Урал. В цій пересильній тюрмі ми зовсім дійшли, вже і їсти не хотілося, тільки просили пити. На початку липня всі стали перед комісією, а це означало, що нас розвезуть по таборах. Так і сталося.

Я потрапила в табірний пункт № 6. У цьому таборі жили, працювали (мучилися) біля п'яти тисяч політичних в'язнів. П'ять тисяч жінок. Щось страшного. А на всій території, прилеглій до станції Потьма Мордовської АР, було розташовано 14 таборів. Майже половина з них — чоловічі. Табір від табору відгороджений трьома рядами колючого дроту та зораною заборонованою грядкою, над якою на невеликій відстані стоять вишки з прожекторами, де день і ніч чергують автоматники. Боронь Боже підходити близько до загорожі — хіба що хочеш попрощатися з цим Божим світом. Оце тепер наша домівка. В нашій зоні було чотирнадцять бараків, кожен з них поділений на чотири секції.

У кожній секції на двоярусних нарах розміщувалося 100 чоловік. Нари розташовані в чотири ряди, з вузькими проходами тільки на одну людину. В кожній секції був коридор та вмивальня, де могли вмиватися одночасно 20 чоловік. Воду приносили та заливали в довгий дерев'яний умивальник днювальні з в'язнів. Опалювалися бараки торфом, зі складу торф завозили на санках самотужки також днювальні. На ніч двері бараку замикали на замок. Біля кожного бараку містився туалет на багато місць. Вночі в туалет можна було виходити тільки декільком особам, тоді днювальна мала право відчиняти двері. О шостій годині ранку підйом. В'язні вмивалися, одягалися, тут же чути було сильний стукіт посеред табору — били в залізну шину "На поверку вьІходи!". В 'язні біля свого бараку на вулиці ставали в ряди по четверо, тут же приходили наглядачі та нас рахували. Дуже часто в них та "вища математика" не виходила, доводилося інколи рахувати по декілька разів. Але це було нам на втрату, бо відбирався в нас час. Після перевірки такими ж рядами ішли в їдальню на сніданок. Одержавши два куски хліба, ложку "кирзової" ячмінної каші, политої чайною ложкою олії, вирушали на вахту, так званий "развод". Кожен знав своє місце на розводі — до якої бригади належить і т.д. Перед самими воротами нас знову рахували, а потім приймав нас, щоб доставити на роботу, начальник конвою, у якого була картотека в'язнів, справа кожного в окремій папці. На лицевій стороні справа була фотографія в'язня і вказані його прізвище та ініціали. Ми повинні були стояти в такому порядку, в якому були розміщені справи. Крім фотографії та прізвища з ініціалами, було вказано ще й табірний номер кожного в'язня.

Після того, як в'язнів зачислили в бригаду, в так званій "каптьорці" кожен з них під розписку одержав табірний одяг і здав свій власний. Нам сказано було: "Свою одежду получишь после окончания срока, понятно?" Ще й як зрозуміло. Це після того, як я відбуду в цьому клятому краї 25 років, мені повернуть моє благеньке платтячко, полотняні мешти та інший мій дитячий одяг, в якому мене заарештували. Видали плаття розміру десь 54-56 (я носила одяг 44 розміру), на плечах був номер Щ-166, бавовняну куртку такого ж розміру також з номером, косинку білу з чорним номером на ній, черевики кирзові 40-го розміру (я ж носила взуття 36-го) та в'язані "чуні" — це старенькі жінки в'язали з кусочків матеріалу щось подібне до тапок, щоб влітку ходити на роботу і в зоні. Черевики ж взували в дощову погоду. Це все було видано, як я вже згадувала, під розписку: якщо щось порветься, потрібно здати під розписку в "каптьорку", на підставі цього видавали другу річ. В жодному разі не можна було зіпсовану річ загубити, бо посадять у БУР. Одяг, окрім в'язаних "чунь", видавався на певний термін, а "чуні" — в міру потреби, лише за умови повернення порваних.

Отже, на так званому "разводі", коли начальник конвою читав з особової справи номер, кожен в'язень, зобов'язаний був звітувати. Наприклад, якщо начальник конвою називав мій номер Щ-166 — я повинна була зробити крок вперед і сказати: "Щ-166, я — Комарницкая Степания Владимировна, год рождения — 30 мая 1934 года, село Комарники Боринского района Дрогобьічской области УССР. 8 февраля 1951 года осуджена военньім трибуналом войск МВД к 25 годам лишения свободьі с отбьіванием в лагерях строгого режима, без пораження в правах, с конфискацией имущества".

І так звітував кожен в'язень. Після цього відкривали ворота на вихід за зону. За зоною начальник конвою виголошував (коли ми знову стояли в ряди по четверо): "Внимание, бригада!

В пуги следования не разговаривать, не нагибаться, руки назад, смотреть друг другу в затьшок. Шаг влево, шаг вправо считается побегом, конвой применяет оружие. Следуй, бригада!"

Начальник конвою ішов попереду, по боках і в кінці колони йшли конвоїри та по одному солдату з боків і один у кінці колони. Конвоїри, які йшли по боках колони, вели на поводках собак-вічарок і були озброєні автоматами.

 

Бригада в перший день за зоною

Був чудовий сонячний день липня. Вранішнє сонечко так гарно пригрівало, дув легкий вітер, насичений пахощами лісу. Душа рвалась на волю, на свою рідну Україну, в рідні Карпати, до рідної хатини, до батька, матері, сестер. Згадалася річка Стрий, що неподалік рідного дому, де в літню пору можна було покупатись, де ми часто відбілювали домоткане полотно, яке розстеляла мама, а ми, діти, поливали водою, і так за літо воно вибілювалося, а пізніше його використовували для пошиття простирадел та іншої постільної білизни. Ох Боже, Боже, як гірко на душі! Мусиш "следовать" на виробництво, добувати торф, виконувати непосильну роботу та день і ніч думати про кусок хліба, бо того, що одержували на "пайок", так було мало.

Мене було зараховано в бригаду, яка складалася з жінок, старших 55 років. Одне слово, 39 жінок "перестарілих" і я одна "малолетка". Ми рушили в дорогу. До торфовища 4 км — не така мала віддаль для знесилених. До речі, всі в бригаді мали термін ув' язнення 25 років.

Значить, підпорядковуємося наказу "Следуй!" Ми рушили шляхом, за нами знялась курява, дорога польова — пилюка, пісок. В дорозі мої "чуні" щораз більше почали розтягатися, стали великими і сповзали з босих ніг. Я добре запам'ятала, що не можна це взуття загубити — почала піднімати то одну, то другу ногу, щоб поправити "чуні". Порушився порядок у колоні. Це помітив начальник конвою.

 Зупинив бригаду та грізним голосом наказав: "Номер Щ-166, вьійди из строя!". Я хотіла виконати наказ, щоб пояснити, що сталось, та жінки втримали мене, не пустили. Начальник розлютився, продовжував кричати: "Кому говорю, Щ-166, вьійди из строя!" На його крик почали сильно гарчати злі собаки. Боже, як це було страшно! Я зрозуміла, що виходити зі "строя" не можна, бо начальник порахує це за "побег" і тут мені кінець. Більш не бачити мені ласкавого ясного сонечка, яке одне зігріває наші душі тут, у чужій невільницькій проклятій Мордовії, і у нас, на рідній Україні, врідних  Карпатах.

Не домігшись свого, начальник наказав: "Следуй шире, шаг побьістрей, подтянись, бригада! Стой, бригада! Ложись, бригада! Встать, бригада! Бьістрей, бригада!" І так декілька разів за час цієї ходьби. Ми всі ледь живі допленталися до виробничої зони. Тут конвой здав нас начальнику конвою, що очолював охорону на цій зоні, де добували торф.

Я була дуже ослаблена, весь час плакала, а ще мучила совість, що через мене ці жіночки, які годяться мені в бабці, так намучились. Я, плачучи, почала просити вибачення у цих добрих, милих бабусь. Вони зі мною розмовляли, цілували, вину брали на себе, бо не пояснили, мовляв, мені, що ці "чуні" треба було зв'язати шнурочками посередині на обох ногах.

Врешті ми одержали інструмент і, вислухавши вказівки одного з начальників виробництва, почали добувати, різати торф.

 

Добування торфу

Надзвичайно велика площа, попередньо вирізані і викорчувані дерева. Зона так само в три ряди обтягнута колючим дротом, підключена до електромережі. На певній відстані (так само, як і в жилій зоні) розміщені високі вишки, на яких стоять автоматники. В зоні розробок видають під розписку інструменти по видобуванню торфу — різак, таску, лопати. Торфове поле

 ділилося на невеликі ділянки, з яких потрібно було зняти дерно і різаком вручну різати торф. Необхідно було сильно заглибити різак у землю-торф, з цього різака скинути торфину (приблизно, як довга хлібина) і рухом різака перекинути на руки жінці, яка мала покласти цю торфину на візочок (тачку) та везти на поле в цій же зоні і розкласти в купки: одна торфина на другу так, щоб між ними були отвори для просихання на сонці, повітрі. Після висихання візники-в'язні (кіньми, запряженими у великі дерев'яні сани) вивозили цей торф неподалік від залізної дороги, де інші в'язні складали його в так звані штабелі для остаточного висихання. Пізніше цей торф вантажили у вагони. Візники і ті, що складали торф у штабелі, мали термін ув'язнення до 10 років. Ті ж, хто був засуджений на 25 років, повинні були різати-добувати торф та перевозити візком і складати в спеціальні купи. Нам робота не йшла. А мені й поготів. Я була різчиком, а жіночка з Волині перевозила торф на візку. В цей перший день нашої праці я нарізала декілька тачок торфу, але це були половинки, так що після закінчення зміни наш торф був весь забракований, забракували роботу й інших різчиків нашої бригади. Так ми пропрацювали тиждень. Мені на допомогу дали молоду дівчину — Анну Диміцьку з села Верхнє Синьовидне Сколівського району. Ми з нею подружили, вона була на рік старшою за мене. Нам удвох було веселіше. Згадували шкільні роки, друзів.

 Але норма була нам не під силу. Всього ми домоглися виконання норми на 25-30%, що вважалося саботажем. Тому щодня, повернувшись у жилу зону, замість іти на вечерю, ми мали йти до "кума" ("кумом" назвали прокурора табору, який з'ясовував причини невиконання норм).

Чого ми тільки не наслухалися від нього: що ми, "западенцьі-бандеровцьі" шкодили "Родине" на волі, шкодимо і тут, що нам мало 25 років, нам би "расстрел". Ми так звикли за літо до цих вердиктів "кума", що у вихідний день скучали за ним. Але виконання норми він від нас не домігся. Нас перевели на штрафний пайок: вранці і ввечері давали по 150 г хліба, а в обід "баланду" без хліба. Але добрі люди відривали хліб від себе і приносили нам, а добра тьотя грузинка Софія ділилася з нами багатими посилками, що надходили їй. Так що на штрафному пайку ми стали поправлятися і набиратися сил. Одержала і я посилку з дому — цукор, смалець та сухарики. Оце вже було добро! Під осінь — морози, різання торфу припинилося, нашу бригаду призначили на завантаження вагонів торфом під особливим наглядом. Бо ж ми суджені на 25 років.

Бригада працювала без встановлення норми виконання. Багато жіночок стареньких, яким вже виповнилося 70 років, забрали від нас. Прийшло молодше поповнення. Тут я зустріла свою землячку, яка доставляла торф під завантаження, возила кіньми. Це Іванна Иссліхівська з села Бориня нашого району. Познайомилася з гарною дівчиною з Миколаївського району Надією Пришляк,  яка, повернувшись на волю, вийшла заміж за мого односельчанина Деонізія Концевича (батько його також був репресований). Літом мене знову перевели в бригаду добувати торф. Я вже була сильніша, старша і почала виконувати норми виробітку.

 

5 березня 1953 року

У березні  1953 року в таборі відчувалося якесь піднесення, велися розмови про непокору політв'язнів на півночі та в таборах Норильська. Загомоніли в'язні про волю, про можливі зміни в керівництві держави. Зажевріла надія... Ми знаходили зв'язки з вільнонайманими, які пересилали наші листи на волю.

Нам, політв'язням, можна було писати на волю два листи в рік, ці листи проходили табірну цензуру. Листи можна було писати лише за відповідним зразком: мовляв, "жива, здорова, працюю, харчуюсь нормально, одягнута, обута" — і все. Нічого зайвого. Листи з дому теж підлягали цензурі: що не подобалося, було закреслено, так що не можна було здогадатись, що було написано. Нерідко жінки продавали своє право на написання листа за пайок хліба, цукру і т.д. Так чинили переважно ті, які не мали близьких рідних на волі.

5 березня вийшли ми на роботу на плантацію торфу, попрацювали до 11 години. Враз почули звуки ударів об штангу — потрібно було кидати роботу шикуватися біля воріт. Нам було дуже дивно: щось мусило статися, що знімають нас із роботи. Подали команду "Бросай работу, строиться!" Нас огорнула тривога: що ж сталося? Поміж в'язнями покотилося: "Війна!". Що з нами буде? Певно, розстріляють. "Боже милий, допоможи прийняти чашу мук із гідністю!", — промайнула думка.

Ми всі зібралися до виходу. Начальник конвою виголосив звично: "Идти, в пуги следования не разговаривать, руки назад, смотреть друг другу в затьілок. Шаг влево, шаг вправо считается побегом, конвой применяет оружие". Це нам давно відано. Але чому зняли нас з роботи, чому ведуть у зону? Ця загадка мучить кожну, не знаходимо відповіді.

Привели в зону. Наказано розійтися по бараках. Заходимо до бараку. Зайшли наглядачі, наказали посідати на свої місця, тобто на нари, бути тихо. Враз чуємо по радіо: "Сведения информбюро. Сегодня, в ... часов, после продолжительной, тяжелой болезни скончался генералиссимус нашего государства Йосиф Виссарионович Сталин". Всі в'язні заплескали в долоні та закричали: "Ура! Ура! Ура!" Хтось вигукнув "Слава Богу", хтось — "Здох, кат". І знову дружне "Ура!" Наглядачки у відчаї кричали: "Тише, заключенньіе, стрелять будем!" Ніхто на це не реагував.

Ми плакали з радості, обнімалися одна одну, цілувалися, вітали одна одну з таким святом, маючи надію, що щось зміниться у нашій долі. Так і сталося. Вже 1 травня 1953 року ми святкували, тобто на роботу не виходили. Прийшли на сніданок. Дали нам хліба досхочу, так що дехто від переїдання захворів. Всі були раді, що помер кат, "батько" Сталін. В 1954 році був знятий так званий "строгий режим", дозволялося писати листи на волю. Табірне начальство подобрішало. Забрали в нас одежу з номерами, можна було носити власний одяг. На території табору відкрили ларьок (кіоск), де можна було купити хліб, повидло. Почали виплачувати нам гроші. Ми одержували в місяць 5-8 крб., бо із зароблених грошей вираховували за харчування, одяг, постіль і т.д. Грошей на руки не видавали. В кіоску була грошова відомість, згідно з якою упродовж місяця можна було брати продукти. Ми частіше одержували листи з волі. Це додавало нам надії. Шикували нас на перевірку двічі на тиждень, а не щодня.

Можна було писати скарги, їх почали розглядати. Розглянули і мою скаргу, яку я написала на ім'я Голови Президії Верховної Ради К.Є. Ворошилова. На початку 1955 року мене повідомили про розгляд моєї справи. Невдовзі повідомили, що скоротили мені термін до 10 років. Після цього рішення мене викликали на комісію і призначили працювати на швейній фабриці. Тут я працювала мотористкою. Шила наша фабрика білизну, фуфайки, бушлати для військових, цебто для армії.

Невдовзі мене викликали до прокурора, повідомили, що мою справу скеровано на розгляд у Верховний Суд СРСР. А відтак 27 березня 1955 року згідно з указом "Об амнистии" мою статтю 54-1 "à" 54-11 змінено на ст.54-12. Мене звільнено. Радості моїй не було меж. Але появилася тривога: як жити далі? З дому писали, що вже п'ять років, як проведена повна колективізація сільського господарства, що скрізь колгоспи. Але душа моя рвалася на Україну, в рідні землі, у Карпати. І ця любов до рідного краю перемогла страх перед незвіданим, перед тим, що чекає попереду. Адже без освіти я, без спеціальності.

Отак закінчилося моє невільницьке життя. Почала свої поневіряння по ГУЛагах "необьятной Родиньі" шістнадцятирічною юнкою, а повернулася додому дівчиною у двадцять один рік...

Стефанія КОМАРНИЦЬКА,
с. Комсірники Турківського району Львівської області

Якщо Ви зауважили орфографічну помилку, просто виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Зробімо нашу мову чистішою разом!

Пряма трансляція Святої Літургії

Опитування

Вервиця до Божого Милосердя

http://www.saintjosaphat.org/novyny/article/kozhna-simya-i-parafiya-chastynka-tradytsiyi/

Останній фотоальбом

Життя Св. Традиції

 

8 грудня

Свята Літургія перед образом Матері Божої Потіхи

15 грудня

Молитовна пам'ять за героїв Небесної Сотні й тих, які загинули в АТО

29 грудня 

Свята Літургія для родин

___________